— І ти ніколи не одружишся?

— Цього я не кажу. — Іштван гіркувато всміхнувся. — Але в моєму теперішньому становищі смішно було б думати про одруження…

— Тому що тебе виключили? — спитала дівчина.

— Так…

— Голуб усе владнає. Ти знаєш його характер. Коли візьметься за щось — обов'язково доведе до кінця. В нього можна вчитись наполегливості, чесності.

— І багато чого іншого, — додав хлопець. — Естерко, и навіть не знаю, що робитиму, коли мене не поновлять. Я, може, цього й не переживу. Медицина — моє покликання. Про неї я мрію з дитячих років. Знаєш, у 1944 ропі я раптом збагнув, які жахливі злочини заподіяв мій батько, пообіцяв собі зробити все можливе, щоб полегшити страждання людей. Це, Естерко, не просто гучні слова. Це моє тверде рішення. Я віддаю всі сили навчанню, щоб стати лікарем, бо лікар багато може зробити для людей.

— Мабуть, тому ти уникаєш громадської роботи? — спитала з легкою іронією дівчина.

— Естерко, невже політика полягає тільки в тому, щоб без упину кидатись гучними фразами або виголошувати промови? По-твоєму, це не політика, коли хтось підмінно вчиться? Я хочу служити своїй країні знаннями. Це теж політика. Усі життєві питання мені ясні, а коли б становище вимагало, я був би разом з вами на барикадах…

— Я знаю це, Іштване, — ніжно сказала дівчина. — І цілком розумію тебе. Ходімо. — Вона взяла Іштвана за руку, глянула у вічі.

— Як хочеш, Естер…

Вони підвелись. Над пасмом гір пливло громаддя темних хмар, тьмяно освітлених блідим місячним сяйвом. Тихий вітерець колихав віти дерев. Іштван і Естер йшли поруч, заглиблені в свої думки.

Прихід професора був для Каллоша несподіванкою. Він мимохіть підвівся з свого місця. Авторитет і слава Голуба справляли на нього велике враження. Вже багато разів давав він собі слово не зважати на вченого. Зрештою, хто для нього оцей сивий професор? Інтелігент старого гарту, просто — він певен — саботажник.