— Саме так, пане професоре, він убив її. Не власноручно, звичайно. Майя була єврейка. Він закликав до розправи своїми статтями і дослідженнями. Я дуже кохав Майю і ніколи не прощу батькові її смерті.

— Коли це було?

— 16 жовтня 1944 року. На другий день після того, як партія нілашів захопила владу.

— Ваш батько був членом цієї партії?

— Так. Він був запеклим фашистом, найближчим співробітником професора Маля.

— І ви дуже кохали ту дівчину? Адже тоді ви були ще хлопчиком…

— Мені тоді минуло дев'ятнадцять, — відповів тихо Іштван. — Я ще й тепер її кохаю. Коли ж довідався, за яких обставин вона вмерла, то ще більше покохав її. Вона поводилась як герой.

— Розумію, розумію… — промовив Голуб. Він вийняв нову сигарету, знову запалив і в глибокій задумі випустив хмарку диму. — Ось що, друже. Ідіть зараз додому. Напишіть апеляцію і завтра подайте її в ректорат. Зрозуміли?

— Так.

— Потім прийдете сюди, закінчите роботу по аналізу крові, перевірите правильність підрахунків. Доки я продовжуватиму тут досліди, ви щодня будете приходити сюди! Ясно?

— Так, пане професоре.

— Завтра вранці я поговорю з Каллошем. Тримайте себе в руках. Ми не допустимо, щоб вас виключили. Правда, Естерко?

— Правда, пане професоре, — радісно закивала головою дівчина.

Іштван з полегкістю зітхнув і помітно заспокоївся. У Голуба великий авторитет. Як-не-як — він відомий вчений. Коли він втрутиться в справу, усе, певно, владнається. Юнак підвівся:

— Велике вам спасибі, пане професоре. Значить, завтра прийду. — Він вклонився.

— Вище голову, друже! — підбадьорив хлопця вчений. — Усе буде гаразд…

Молоді люди вже спускались з сходів, коли Голуб покликав Іштвана.

— Вже пізненько. Ви, може, проведете Естерку додому?